Надія Бурмака

ЩОБ БАТЬКІВСТВО РОЗПОЧИНАЛОСЯ НЕ В ЛІЖКУ

                               Замість епіграфа: Немає непростимих гріхів...  

  Це сталося в Боярці Київської області. Не така вже й незвичайна історія. Квіти, подарунки, клятви в коханні навіки...

  Та як тільки він дізнався про вагітність, відмовився від кохання, від коханої і зрікся батьківства. Вона чекала, а місяці збігали. Настрій змінювався від звичайного остраху перед труднощами життя, гнівом рідних, осудом знайомих - до відчаю, безнадії і небажання жити. Через п’ять місяців вона  зважилась на аборт. Власне, це вже був не аборт – викликали передчасні пологи. Через декілька годин вона вже була вдома, намагаючись сном заспокоїти змучене тіло і зболілу душу.

   І все було б, як у багатьох. З часом перестали б нити шрами зрадженого кохання, а клопоти повсякденного життя зашліфували біль зневіри до світу. Якби...

   Якби не дитина. Ота, що вона її не народила, а позбулася. Викинуте туди, куди викидався весь абортований матеріал, кволе людське тільце ворушилося і все не хотіло помирати. Санітарка декілька разів підходила до тазу –  зміна підходила до кінця, треба поприбирати. Рука не піднімалася винести все ще живу дитину в сміття. Акушерка стенула плечима: „Не переймайся, за нас з тобою все вирішила її мати. А дитині все одно не вижити – п’ять місяців – це не сім. Почекай ще з півгодинки, вона вже скоро затихне. А я піду повідомлю лікаря”...

   Я дізналася про цю історію від Надії Гординської.

   Хоча Надія в Штатах вже понад півтора десятка років, зв’язку з Україною не тільки не пориває, але й приймає активну участь у громадському житті українського суспільства.

Вже декілька років вона разом з Аллою Кисельовою координує просвітницьку роботу по збереженню життя ненародженої дитини.  Разом з однодумцями організували команду таких же небайдужих, як і самі, з числа не тільки українців, але й американців. Збирають кошти, готують наочні матеріали, самі приймають активну участь у проведенні заходів.  В Україні сконтактували з такими ж ентузіастами, як і самі, які за покликом душі, а не за обов’язком, на безоплатних засадах співпрацюють з навчальними закладами та громадськими організаціями.

Саме під час такої чергової поїздки (відрядження) Надія й дізналася про цю історію, яка достойна сюжету окремої книги або фільму.

   ...Всією зміною зійшлися до конаючого немовляти. „Не можу я вже на це дивитися – в голосі лікарки були і злість, і біль водночас. – Через них і нам на  тому світі в пеклі горіти. Давайте дитя в реанімацію.”

   Кажуть, нічого в житті не буває просто так. Якраз за пару тижнів до цього лікарня отримала в рахунок гуманітарної допомоги новітнє американське обладнання для догляду за недоношеними дітьми.

   Без всякої надії, просто з відчуття боргу перед совістю і професійним обов’язком медики робили свою справу старанно, з дня в день. Що кожна зміна дивувалася: „Що, ще й досі живе?”...

   За офіційними даними, щорічно в Україні від небажаної дитини позбавляються біля 200 тисяч українок. А якщо згадаємо, що практикується величезна кількість ще й нелегальних абортів? Від яких цифр маємо рахувати?

    За обчисленнями спеціалістів, в період з 1990 по 2007 роки в Україні було зроблено 30 млн. абортів. Для порівняння: в Польщі за ці ж роки зареєстровано 82 329 випадків переривання вагітності.

   Якщо повірити, що жінка наважується на аборт, щоб "не плодити злиднi”, то як тоді зрозуміти, чому не менш часто, чим деінде, роблять це в найситнiшiй країні світу – Америці? I  українки тут  теж не пасуть задніх.

    З перериванням вагітності пов’язана величезна кількість ускладнень фізичного і психічного здоров’я жінки і навіть майбутніх дітей. Це і приреченість на безплідність, і хронічні запальні захворювання, і порушення гормональної діяльності, яка проявляється за останні десятиріччя шаленою кількістю ендометріозів, фіброзних новоутворень та перероджень. Не кажучи вже про депресії, як у жінки, так і у причетного до цього чоловіка. Бо далеко не завжди ініціатива аборту виходить від нього.

     В Україні аборт дозволений за бажанням матері до 12-ти тижнів вагітності. Та коли жінка пригадала, що, виявляється, в неї не дуже гарні житлові умови, або вона має недостатньо коштів на виховання дитини, чи знайшла період вагітності найбільш зручним часом для розлучення – то тоді позбавитися від дитини мама може за соціальними показниками. До 2005 року таке дозволялося робити до 28 тижнів (порахуйте, скільки місяців маляті). Завдяки величезним зусиллям громадськості, в 2005 році законодавчо цей термін скоротили до 22-х тижнів.

   Згідно статистичних даних, виживає всього лише одне немовля з  10 тисяч дітей, народжених на п'ятому місяці. Випадків, коли б це трапилося після аборту, до цієї історії в Україні ще не було.

   ...Дівчинка вижила. На диво всім. Правда, дуже відставала від ровесників у вазі і розвитку. Назвали її Богданкою – Богом даною дитиною, що чудом вижила.

  В два роки вона важила майже вдвоє менше, ніж інші дітки у такому віці. Не ходила, ледве спиналася на ніжки. Найчастіше  або сиділа, або лежала, і майже весь день плакала. Тихо і жалібно.

  Такою її й побачило подружжя Євгенія та Марина П’янкових. 

  Євгеній виріс у сиротинці, на собі пізнав всю специфіку державного виховання.  Тому справою життя взяв створити хоч би одній дитбудинківській сироті нормальні домашні умови. Дружина, Марина, не тільки не заперечувала, але й сама прониклась ідеєю чоловіка, хоча вони вже мали власну доньку.

   Кожного з цих нещасних малюків було жаль, і важко було зупинитися на якійсь конкретній дитині. Останньою вони побачили Богданку. Дівчинка ледве стояла на тонесеньких ніжках в ліжечку, тримаючись за поручні, і ніяк не відреагувала на появу сторонніх людей. Але коли Євгеній взяв її на руки – вона йому раптом посміхнулась. Медперсонал аж притих на хвильку – за два роки дівчинка ніколи нікому не посміхалась.

Щось зрушилось у серцях подружжя. Рішення прийшло відразу – це буде їхня дитина. Та вибір П’янкових лікарі прийняли вкрай негативно. І відмовляли, і  в довгих розмовах переконували, що це надарма, бо у дівчинки і синдром Дауна, і ДЦП, і взагалі – то не дитина взагалі, а абортивний матеріал.

  Все стало зрозумілим, коли почали оформляти документи. Виявилось, що дворічної дитини взагалі-то офіційно і не існувало. Бо надто незвично вона з’явилася на цей світ, тож ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Не оформляли навіть свідоцтва про народження.

  Для тих із нас, хто ріс під бубни атеїстичної пропаганди, і досі буває складно переосмислити навіть достатньо таки прості речі. Як, наприклад, істину, що людина є людиною не після народження, а з дня запліднення.

  Бо саме в момент запліднення закладаються всі риси і особливості життєдіяльності організму нової людини, наприклад, колір очей та волосся, риси обличчя, будова тіла, ба, навіть, тенденції до звичок. Якби ж то цьому вчили в школі.  Щоб готовність стати батьками логічно витікала з усвідомленості відповідальності за можливий розвиток подій, коли молоді люди зважуються на інтимні стосунки. Адже коли двоє зачинають дитину, вони не майбутні батьки, вони відразу стають батьками, але поки що ненародженої дитини.

Напевно, тоді багатьох драматичних, а то і трагічних подій у житті молодих людей можна було б запобігти. Чому б, наприклад, не демонструвати на уроках документальні фільми, звідки підлітки пізнаються, що на 17-21 день починає битися серце дитини.  В цей же термін прилади реєструють діяльність головного мозку. В чотири тижні дитятко вже має голівку. Хто знає, про що воно думає і мріє? В період 6-8 тижнів маля досягає 3-4 см – воно могло б легко поміститися у шкарлупі горіха. Ну чим не Дюймовочка? У дитини є ще багато простору для руху, тому маля може рухатися так швидко, як йому там забажається. Лікарі називають це "рухами плавця”. І батькам теж корисно було б таке подивитися. Бо це той термін, коли жінка найчастіше звертається з проханням зробити аборт. І коли лікар ще тільки відкриває шийку матки для того, щоб потім спеціальними щипцями розтрощити голівку дитині, а тільце розшматувати на частини і викинути, дитя починає буквально метатися у страхові у своїй внутрішній домівці, а частота його серцебиття зростає втричі, а то й більше. Може, це когось з нас вчасно застерегло б від прийняття фатального рішення?     ...40-41 тиждень –  час зустрічі з татом і мамою.

   Все стало зрозумілим, коли почали оформляти документи. Виявилось, що дворічної дитини взагалі-то офіційно і не існувало. Бо надто незвично вона з’явилася на цей світ, тож ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Не оформляли навіть свідоцтва про народження. Але Євгеній та Марина і цей рубіж здолали.

   Так у Даші П’янкової з’явилася молодша сестричка, Богданка. А прогнози лікарів не підтвердились. Богданка росте нормальною здоровою дитиною. Кмітлива, допитлива, розумненька, має гарну пам’ять.

   Після удочеріння Богданки у П’янкових виникла ідея створити добродійну організацію. Так з’явився благодійний фонд „Істина”, з яким тісно співпрацює українська громада міста Філадельфії. Її фінансова підтримка дає можливість не тільки допомагати багатодітним сім’ям, дітям-сиротам, жінкам, які опинились у кризовій ситуації, але й вирішувати багато інших невідкладних проблем, що їх невпинно підкидає життя. Та головна увага приділяється саме просвітницькій роботі серед молоді. Акції піж назвою „Збережи життя” радо вітають на своїх теренах навчальні заклади України.

   Саме з такою місією Надія, Алла та їхні однодумці вже вкотре відвідують Україну. Влаштовують вистави, демонструють документальні фільми на цю тематику. Ведуть щирі, відверті і тактовні водночас розмови про стосунки між чоловіком та жінкою, котрі  звеличують душу та наповнюють життя прекрасними переживаннями, дають можливість зачати та народити здорову дитину. Пам’ятаючи про те, що вже пережите, особливо в недалекому минулому, переривання вагітності може  відгукуватися болісними стражданнями як у підлітків, так і у дорослих, і, як наслідок, призвести до важкої депресії, обережно підводять до розуміння, що минулі гріхи не повинні бути пожиттєвим тягарем на людській долі. Бо непростимих гріхів немає, а мета таких зустрічей – допомогти замислитися і, при необхідності, переглянути спосіб життя, допомогти юній душі розумно побудувати   свою  майбутню долю.      

   Щирість звернення, такт і розуміння проблем молоді, бажання допомогти у вирішенні її проблем не залишають байдужими жодну аудиторію.

   І це дає сподівання, що, можливо, не виправдаються підрахунки ООН щодо чисельності населення України, і в 2050 році українців не стане менше ще на 15 мільйонів, при всьому тому, що батьківство все-таки буде розпочинатися не в ліжку, а набагато раніше.