Ще раз про мову,

або

«Стати одним зі своїх чи залишитися собою?»

  Не лише загибель народу призводить до вмирання його мови, а й  вмирання мови спричиняє зникнення народу. Явище, досліджене на гіркій історії людства впродовж тисячоліть. Згідно лінгвістичних досліджень, сьогодні у світі нараховується 6809 „живих” мов. Щотижня у світі вмирає одна мова. На межі зникнення знаходиться 50 європейських, 250 африканських, 40 мов народів Сибіру. Що ж чекає нас, українців, на теренах американської землі вже через 10-15 років? З цими запитаннями Надія Бурмака звернулася до Голови Крайової Управи ООЛ, багаторічного члена СФУЛО та УКК, послідовного борця за збереження українського в Україні і поза її межами п. ЗЕНОНА ГАЛЬКОВИЧА..

- Пане Гальковичу, Організація Оборони Лемківщини, керівництво якою ось уже стільки років підряд довіряють Вам однодумці, у всі часи надзвичайно велику увагу приділяла збереженню української мови. Ви підтримуєте українські школи в Україні, в Польщі, і тут, в Америці. Створили і утримуєте бібліотеки, а журнал «Лемківщина» з його вишуканим стилем ось уже тридцять років є літописом і візитівкою ООЛ. Сьогодні ми говоримо про небезпеку розчинення української мови в англійській. Наскільки реальна ця загроза?

- Іммігрантська мова зазвичай відмирає в другому-третьому поколінні. Етнічна група асимілюється з домінуючою більшістю населення, переймаючи її звички, традиції, культуру. Кількість тих, хто володіє мовою батьків (друге покоління мігрантів), скорочується не менш, чим на 20 %. Серед третього покоління більшість володіє мовою погано або не володіє зовсім. У четвертому поколінні вільне володіння мовою – явище достатньо поодиноке. Тим більшу повагу викликає українська діаспора, яка за понад сторічне існування не тільки зберегла рідну мову, а й багато в чому посприяла збереженню української мови в Україні. І це завдяки їхнім зусиллям українську сьогодні викладають у 28 коледжах і університетах Сполучених Штатів. Щоправда, дещо насторожує ситуація сьогоднішнього дня. У деякої частини новоприбулих є тенденція до меншої зацікавленості самоідентифікуватися як українці.

 - Можу проілюструвати Вашу відповідь такою собі замальовкою з натури. Недавно мої знайомі були запрошені до давніх друзів їхньої родини, які приїхали у США декілька років перед тим. За столом гості розпочали розмову українською. Господар категорично попросив припинити негайно, бо, бачите, в кімнаті діти. А вони повинні вчити тільки англійську мову – тоді стануть справжніми американцями. На Вашу думку, за що ж це ми її, рідної, так цураємося? Звідки ростуть глибинні корені проблеми? Може, вона просто негарна?

  - Якраз навпаки. Я багато цікавився цим питанням. В наукових колах лінгвісти за мелодичність звучання і лексичне багатство нашу мову найчастіше порівнюють з італійською. Є й інші офіційні визнання. Наприклад, у  1934 році в Парижі на конкурсі мов світу українська посіла третє призове місце, після французької та перської. Цікаві відгуки людей, які за природнім обдаруванням гостріше й глибше сприймають вагомість і наповненість слова. Ось враження турецького мандрівника XVII ст. Ельвія Челебі: «Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші”. Щоб не вдаватися до довгого цитування, скажу ще про Агатангела Кримського. Це один з найвидатніших лінгвістів світу, який вільно спілкувався більш чим шістдесятьма мовами. Так ось, він відзначав українську як одну з наймелодичніших мов світу. Думка про несправжність, меншовартість українців і українського виникла не на голому місці. Вона пропагувалась і насаджувалась впродовж декількох століть. Генетично переданий предками страх бути переслідуваним тільки тому, що ти українець, змушує людей і тут, у вільній країні, швидше розчинитись у її соціумі і стати „одним зі своїх”.

- Ви маєте на увазі утиски, розпочаті ще за часів імперської Росії і панської Польщі? Чи не перебільшуємо ми їх значення?

- Жодна мова, жодна культура не мала таких, як Україна, послідовних переслідувань, спланованих на держаному рівні. Надто ласий ми шматок для завойовників всіх часів і народів. Пануючі держави максимум зусиль направляли на національну й мовну асиміляцію українців. Адже зі зникненням мови зникав і етнос.

   Чого тільки не забороняли у різні часи різні правителі! Викладати українською в школах, друкувати книги, газети, журнали, навіть дитячу літературу і букварі. Виголошувати церковні проповіді на рідній мові, хрестити дітей українськими іменами. Якщо хтось викладав або просто послуговувався в рамках навчального закладу українською – негайно звільняли, невільно було навіть друкувати пісні та драматургічні твори українською. В Росії офіційно було проголошено, що «никакого особенного малороссийского язика не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, талько испорченньй влиянием на него Польши». А зі сторони Польщі звучало на всіх рівнях: „Українці – то осколок польського племені, в давнину відірваний від рідного польського кореня та обплутаний схизмою” (тобто православною вірою). З 1864 року в Україні впроваджується з благословення Олександра ІІ програма барона Корфа, яка передбачає «наводнения края до чрезвичайности дешевими русскими книгами», що, за задумами її авторів, «лишило бы малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». Багато що з цієї політики успішно впровадиться і до сьогодні. Невеличкий статистичний зріз: за даними Ніни Карпачової, уповноваженої Верховної Ради з прав людини, зараз  на книжковому ринку України близько 90 % складає російськомовна література, а в біблітечних фондах її - 62 %. У деяких випадках втручання стає відверто нахабне і незавуальоване. А як, скажіть, інакше назвати вимогу очільника Російської православної церкви Патріарха Кирила (в миру – Владіміра Міхайловіча Ґундяєва) перейменувати до його візиту в Київ вулицю Мазепи?

- Прикро, але приходиться погодитись. Мабуть, це і є істинна причина того, що у деякої частини мого покоління імігрантів нема такого трепетного ставлення до мови, як у наших попередників.  Спілкуємося російською часто навіть тоді, коли володіємо українською. Чи може це спровокувати більш швидше, чим зазвичай, розчинення нас у іншому мовному середовищі?

- Звичайно так і буває. Перш за все тому, що байдужість до рідної мови робить людину невимогливою в багатьох інших аспектах спілкування. Деформується до рівня ерзац-кави мова, причому часто в таких чудернацьких зворотах, що й захотів би, то не придумаєш. „Тьорни за ріг цієї стріт”, – поверни, тобто. А як вам фраза: „Мені ковбасу не слайсайте, а одним пісом”. Щоправда, я ні від кого не чув англиканізації слів „хліб”, „діти”, „молитва”.

- І дійсно, звучить як покруч: „Сходи за бредом”, „Куплю чайлду іграшку”, „Треба подзвонити мазер”. Пане Зеноне, то, може, є щось непорушне, монументальне у наших душах, те, що підсвідомість не дозволює деформувати?

- Звичайно, є. Хоча асиміляції в тій чи іншій мірі не уникнути. Але якщо уважно вдивитись в історію розвитку нашого народу, то побачимо, що у всі часи ми мали, думаю, генетично закладену потребу єднатися. Спрацювала ця потреба і серед українців у Сполучених Штатах. Так було в трьох попередніх хвилях, коли будувалися церкви, організовувалися українські школи, створювалися осередки культури. Дещо напруженіша ситуація з четвертою хвилею. Але її значна перевага в тому, що серед нинішніх імігрантів – величезна кількість освічених, талановитих, непересічних особистостей. І хай на початках їм доводиться тяжко гарувати, наче людині без ніякої освіти. Але вони знали інші соціальні стандарти. Іхня гідність не дозволить їм довго перебувати у такому статусі. Ми бачимо це на прикладах. Вже зараз вони приємно вражають Америку талановитими творчими колективами, заявляють себе як визначні мистці. Хай поодиноко – але зводяться церкви, будуються нові музеї. А ті храми, що були зведені попередніми прибульцями, теж в абсолютній більшості тримаються за рахунок четвертої хвилі. Там же, де цього немає, треба подивитися, можливо, старша діаспора своєю категоричністю і жорсткістю не завжди сприяє єднанню?

- Ви прожили в Америці все Ваше доросле життя, маєте власні спостереження і знаєте офіційні дані. Як презентують себе українці в Америці?

 - Українська нація достойно презентувала себе по всьому світу, в тому числі й в Америці, хоч нас тут, згідно статистичних обчислень, близько 0,5% від усього населення. Ми не кримінальний народ. Ніхто і ніде не говорить про українську мафію. У більшості своїй ми – достойні люди з гідним соціальним становищем. 20,6 % з нас працює в організації фінансів і в торгівлі, 13% - в армії, 12% - у школах, 11,5% - у закладах охорони здоров’я. Можна проілюструвати це на безлічі прикладів. Візьмемо хоч би родину Гованських. Стефан Гованський прибув сюди 23-річним юнаком, без мови і професії. Незабаром одружився, пішли діти. Працював де прийдеться і куди брали, але не полишав мрії про освіту. Вечорами вчив мову, за декілька років став вчитися у коледжі, потім в університеті. Успішно закінчив, дістав Masters Degree in Business Administration. Дружина теж скінчила університет в Конектикуті, працює в фармацевтичній промисловості. Їхні діти всі мають Masters Degrees. Окрім того – всі вони були і є активні учасники  життя громади - і діти, і батьки. Стефан Гованський – в додаток до інших навантажень, ще й Голова Фундації Дослідження Лемківщини. Син Марко – тренер футбольної команди у СУМі, Діана – вона за однією з освіт журналістка – завжди перекладає наші матеріали в англійську мову і сама дописує в засоби масової інформації, Лена – активна помічниця  у справах Лемківського музею у Стемфорді, яким опікується переважно родина Гованських. Виховання в українському дусі ніколи не минає просто так, завжди йде на користь. Ось у п. Завади, наприклад, син – професійний журналіст, багато років працює у Києві. Так само трепетно ставляться до мови у родинах Дупляків, Войтовичів, Лопати.

   Наші діти завжди кажуть нам, що серед однолітків їхнє самовизначення себе як українців дає їм можливість почувати себе особливими. Ні, не вищими над кимось, а просто несхожими на інших і вже навіть тим цікавими. А в кінцевому результаті це допомагає у здобутті досягнень на соціальному рівні. У нас є чим пишатися. І собою, як нацією, і окремими представниками нашого народу. А мова – це головний засіб донесення до інших неповторності нашої етнічної ідентичності.