26 листопада – День пам’яті жертв Голодомору

Не застужавіти серцем

«А люди біднії в селі,

Неначе злякані ягнята,

Позамикались у хатах

Та й мруть.

По улицях воли

Ревуть голодні.

На городі

Пасуться коні, не виходить

Ніхто загнать, нагодувать,

Неначе люди тії сплять.

Заснули, добре знать заснули,

Святу неділеньку забули,

Бо дзвона вже давно не чуть,

Сумують комини без диму,

А за городами, за тином

Могили чорнії ростуть.»

Т. Шевченко.

       26 листопада 2011 року Україна запалить свічки, схиляючи голову в жалобі за мільйонами невинно вбитих Голодомором українців. Страхітливість тих подій знову й знову повертає нас в необхідність вести розмову про трагічні події нашої історії.

       Голодомор 1932-33 років в Україні носив штучний характер, був спланований і проведений комуністичним режимом для економічного розорення та фізичного знищення селянства, чим була досягнута політична нейтралізація українського народу в СРСР. 

       Село було завжди носієм і оберегом національної культурної спадщини, національної свідомості, моральності, звичаїв та традицій. Знищення українського селянтсва руйнувало устої нації, її державність.

Це добре розумів Сталін. Ще в 1925 році він писав: «Основу національного питання, його внутрішню суть все-таки становить селянське питання. Саме цим пояснюється, що селянство являє собою головну армію національного руху». І він вибрав найбільш швидкий шлях для знищення національної самосвідомості українців. Нездача зерна українськими селянами під час хлібозаготівель розцінювалась владою як «націоналізм» зі всіма запланованими наслідками.

        На 16-му році революції, при владі, яка нахабно іменувала себе народною, без війни, без стихійного лиха, при гарному врожаї, в Україні, землі якої давали п'яту частину всієї сільськогосподарської продукції країни, лютою голодною смертю почали вимирати хлібороби.

Зі свідчень очевидців:

Галина Афанасьєва (Газета "Самостійна Україна", жовтень 1999):    

       «Я добре пам'ятаю, як уже восени 1932 року Київ був наповнений голодними й опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник навесні 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста. Пам'ятаю, особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній та Нижній Вал, де було багато широких лав, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали й помирали.

       Кожного ранку вулицями міста їздили підводи, на яких разом із візником був спеціяльний підбирач трупів. Разом із тими, хто вже віддав Богу душу, підбирали й живих, в яких ще теплилося життя. Мертвих і ще живих звозили до церкви на Хоревій вулиці І там складували нещасних. Навколо цієї церкви вирили широкий і глибокий рів, в який періодично скидали трупи, якими наповнювалася церква...»

Документи здебільшого знищувались, але й та дещиця, що дійшла до наших днів, жахає. Вигрібали все, що тільки знаходили, а якщо не знаходили, то вдавалися до тортур і розстрілів.

В с. Вільхівець на Звенигородщині під час хлібозаготівельної кампанії 1932 року вночі селян загонили в ставок, наносили побої. (ЦАВОВУ України. -Ф. 1 .-Оп.-8.-спр. 117.-арк.282.)

        До Смілянського дільничного прокурора надійшла скарга про те, що в с. Райгород Камянського району (Черкаська область) місцева влада проводить труси у колгоспників-бідняків, доводить їм посівні плани й за невиконання викликає до себе, садовить у холодні кімнати й тримає по цілій добі. Був випадок, що біднячку вагітну посадили в холодну кімнату на 12 годин. У тої через це сталися передчасні пологи (ЦАВОВУ України. -Ф. 1 .-Оп.-8.-спр. 117.- арк.302).

        Зі спогадів Федора Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині:

«В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні — все забрали».

Не з так званими куркулями воювали, воювали з українським народом. Нейтралізували політично український народ. Не милуючи нікого, навіть своїх активістів.

Демобілізований червоноармієць Скубенко з села Нечаївки Черкаського району звернувся з листом до робітничо-селянської інспекції: «...сижу голодний, ні фунта хліба, ні копейки денег». (ЧОДА.-Ф.143.-Оп.1.-спр.30.-арк.67). Не допомогло, і це незважаючи на те, що на 1 пуд  перевиконав червоноармієць тверде завдання по хлібоздачі - забрала комісія і у нього всі їстівні припаси - жито, гречку, просо, навіть суржик.

      А ось уривок з документу Уманського архіву: „...отмечены факты опухання ударников с большим производственным стажем. На кладбище ежедневно находят непогребенными трупы, вывозимые туда родственниками.”

Але й це не зупинило кривавий режим. Апокаліпсіс розвивався.

       Першого січня 1933 року Сталін надіслав у Харків керівникам УСРР новорічну телеграму. Цю телеграму, оформлену як постанова ЦК ВКП(б), варто навести повністю. Бо в ній — весь 33-й рік:

«Предложить ЦК КП(б)У и СНК УССР широко оповестить через сельсоветы, колхозы, колхозников и трудящихся единоличников, что:

а) те из них, которые добровольно сдают государству ранее расхищенный и скрытый хлеб, не будут подвергаться репрессиям;

б) в отношении колхозников, колхозов и единоличников, упорно продолжающих укрывать расхищенный и скрытый от учета хлеб, будут применяться строжайшие меры взыскания, предусмотренные постановлением ЦИК и СНК СССР от 7 августа 1932 г. (об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной социалистической собственности)» (с. 308).

      Покотилася нова хвиля обшуків, конфіскацій, і, висловлюючись косіорівською мовою, натурштрафів. Тобто у вигляді штрафу забирали все, що знаходили, без винятку.

Забирали, не залишаючи й поїсти – залишок в пару склянок квасолі, фунт пшона, діжі з заквашеним хлібом, а те, що не могли винести – знищували. Розбивали жорна, перекидали в печі на чирінь юшку з лободою і декількома картоплинами – бо банячок гарячий, не візьмеш з собою...

          Батьків Дмитра Корнієнко з с. Понорниці, що на Чернігівщині, посадили в тюрму як куркулів. Дмитру було на той час 15 років. Діти жили самі, харчувалися з того, що могли знайти, пробувала хоч якось підгодовувати їх бабуся. Але й до дітей прийшли з обшуком. Якраз на цей момент бабуся принесла півсклянки пшона, аби зварити дітям юшки. Та не встигла. Вдерлася бригада з п’яти чоловік з різними за розмірами торбами. Один тримав торбу спеціально для пшона, туди й висипали…

А Молотов твердо і без вагань і далі проводив у життя (а чи правильніше сказати - в смерть?) задуману сталінським режимом для українського народу політику винищення:  «Ніяких поступок і вагань у питанні про виконання поставлених партією та Радянською владою завдань!»

       Свідчать документи. У березні 1933 року до Черкаської районової робітничо-селянської інспекції звернулася вдова з шістьма малолітніми дітьми Бузько Тетяна Григорівна:

«Грошову справу виплатила, хлібозаготівлі було нараховано 59 пудів, я оддала 25 пудів, а остальний комісія забрала. Я викопала полностью картоплю, що належала на мене..., а після цього забрали у мене остальну картоплю і квасиво з діжками. Картоплю забрали де яка була і після цього вигнали з хати і осталась я з дітьми ні при чім, а в хаті помістили штаб, хата не продана, але в хату не пускають...» (ДАЧО.-Ф.143.-оп.1.-спр.35.-арк.216.). Вона ще вірила, що хтось має вчинити правдиво. Натомість її звинуватили у саботажі, в тому, що вона закопала в 3-х ямах і частково згноїла хліб, замість того, щоб здати його в рахунок плану, навіть господарство її оцінили як куркульсько-злочинне. Це щоб інші не думали шукати захисту від „істинно робітничо-селянської влади”.

        Ті, кому вдалося вижити, згадують вдову Тетяну, вигнану з власної хати у березні місяці, залишену без крихти хліба, яка ходила попід хатами, без надії благаючи для своєї малечі хоч лушпиння з картоплі. А дітки мерли одне за одним. Як конали двоє останніх - нещасна вже не бачила - не дожила...

Неправда, що там, «зверху», не знали про страшний мор.

Ось уривок з листа Гната Базаля з Уманщини, який, звертаючись до самого «всеукраїнського старости» Петровського, писав: «... народ падает от голода як солома, лошаді погибли и как лошадь здохла то за цею падаллю являлся народ по 50 душ и давить один одного щоб захватить хоч кусок дохлой лошади, а де ж Верховна наша власть, що не змилується над нещасним народом... »(ЦАВОВУ України. - Ф.1.-оп.8.- спр.117.-арк.552-553.)

Були і мужні люди, які, незважаючи на смертельний ризик для себе особисто, пробули протистояти трагедії. В березні 1933 року нарком землеробства УРСР Одинцов О.В. відвідав Уманський та Шполянський райони Київщини. В ЦК КП(б)У була направлена його записка такого змісту: „Голодування з його наслідками маємо в 32-34 районах Київщини. По 16 районах маємо 123 зареєстрованих випадки людоїдства та трупоїдства. По Букському району гостро голодує 3878 чоловік ( в тому числі лежить 3736 чоловік). По Смілянському району гостро голодує 404 чоловіки. В тому числі опухло 203. В с. Піщане Золотоніського району голодує 639 сімей. В с. Севастянівці Христинівського району опухло 250 чоловік.”

А генеральний секретар ЦК КП(б)У С.В.Косіор у відповідь на запит Сталіна телеграфував 26 квітня 1933 р.: «У нас є окремі випадки і навіть окремі села голодуючі, однак це тільки результат окремого головотяпства, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Всілякі розмови про «голод» на Україні треба категорично відкинути». (ДаниленкоВ.М. та інш. Сталінізм на Україна: 20-30ті роки. - с. 115).

А, може, й справді не знали, що діється? Тоді чому події, які відбувалися в українському селі в 1932-33 роках, не відображені в офіційних документах? Чому Сталін наказав ставитися до власноруч організованого голодомору, як до неіснуючого явища? Чому діяла негласна заборона вказувати причину смерті „голод”, а натомість вимагалося писати „причина невідома”? Чому іноземним туристам категорично заборонялось відвідувати регіони, де вимирали люди?

        Терор голодом...

Розповідає Петро Матвійович Авраменко, родом з с. Синявки Канівського району:

«Раз я зайшов на бурякове поле і вирив собі й сестричці (4 роки) два бурячки, такі як олівець. Сестричка була пухла від голоду. Хтось із місцевих посіпак забрав нас і привів у контору колгоспу. За розкрадання соціалістичної власності голова (прізвище його було Коломієць) поставив мене, семирічного, до стіни, взяв рушницю, вставив патрона і почав цілитись. Потім узяв якусь вірьовку і почав нас обох бити.»

Зі свідчень Найди Анастасії Митрофанівни, пенсіонерки зі Львівщини, яка в голодомор жила в с. Товста Городищенського району. Їй тоді було 8 рочків:

«Мене дотепер лякає цифра «33». На той час в селі вже не було ні собаки, ні кота ніде. Інколи здихали коні, люди бігли, щоб хоч кусок тієї здохлятини врубати, але її було мало для всіх.

В колгоспі був котел, давали по черпаку пісної юшки на день і малесенький кусочок хліба. А в хаті нема нічого. Дітей гонили збирати жуків-довгоносиків. Недалеко був ліс. Ми рвали з липи листя, воно не гірке, і їли з сіллю. Голодному дуже хотілося соли. Люди почали падати як мухи. В нас від села до села Зелена Діброва дорога обсаджена осокорами, які садили ще за панщину. От попід ними і падали трупи. Була організована бригада, яка копала цілий день велику яму, а під вечір їхала підвода і по дорозі, і по хатах збирала трупи. Коли була повна яма - тоді загортали. Деяких загортали ще напівживими”.

Вона втратила в червні 1933-го шестеро рідних: „Я врятувалася тим, що була старша - 8 років. То я з'їла кілька гнізд горобців під стріхою. Їла просто живими ці горобенята. Ви не знаєте, що таке голод! Людина перетворюється в звіра, або гірше”.

В Держархіві Черкаської області зберігається лист, отриманий червоноармійцем Міщенко від батьків з с. Руська Поляна Черкаського району. Ось рядки з нього: „Повідомляємо тобі, що у нас ось які жахливі новини ходять по вулиці. Яхремиха з’їла Яхрема і двох дітей, тільки не встигла з’їсти, бо обнаружили і пішли витрусили половину Яхрема і однієї дитини, а одну дитину вона вже встигла з’їсти зовсім”.

Хто ще мав сили – пробував пробиватися до міст, щоб виміняти останнє майно на хоч якісь їстівні продукти. Але більшість з них і тут наздоганяла мученицька смерть:

«В Києві бачив я конаючих мешканців навколишніх сіл, коли можна так назвати тих знедолених істот, що втратили від голоду людську подобу. Вони вже нічого не просили, а сиділи або лежали опухлими колодами під стінами будинків на Верхньому і Нижньому Валу на Подолі. Померлих звозили до Бабиного яру і там ховали. Привозили й напівживих, що вже там помирали.»

(Уривок зі статті в «Вечірньому Києві» за листопад 1998 року).

        Кажуть, що влада дбала про населення, годувала всіх голодних. Та люди розказують інше.

«Була весна 1933 року. Мені йшов вісімнадцятий рік, навчалася у Київському педтехнікумі. Набір до технікуму був 99 чоловік, а закінчило тільки 33. А де ж 66? Померли, а хто пішов світ за очі. Ось іде урок математики, а Сахно Володя після нічної зміни на заводі "Укркабель" спить вічним сном на столі. Винесли ми його і поховали на Лук'янівському кладовищі. І так ішов день за днем. Харчувались у студентській їдальні на вулиці Дикій, там готували якийсь суп — одна горошина в тарілці, а решта вода... Давали нам по 150 грамів хліба на день. Одержиш ту картонку з талонами і молиш Бога, аби ніхто її не вкрав або не загубити. Підеш у магазин, візьмеш свою пайку, вкусиш і нема, наче й не їла.

Один епізод залишився на все життя у моїй пам'яті. Був урок воєнізації... — тактичні заняття... за містом, біля Лук'янівського кладовища. Сили не було, а командир заставляє бігати, і нас троє не побігло, а відійшли вбік... Був з нами хлопець з дитячого будинку — Костя. Ми його чекаємо, а він не йде. Підійшли до нього і вжахнулись... Він сидів біля ями, у якій було повно мертвих тілець дітей. Вони всі лежали в безладі: того рука, того нога, того весь тулуб показував, що їх звалили з підводи. Таких було сім могил... Це робилося вночі - привезуть, скинуть - і поїхали далі по людські душі.» (З розповіді довгожительки Микал із села Пухівка на Броварщині Київської області).

«... Й сказала мама старшому братові: „Одвези їх у Київ, може, їх заберуть у приют, а ні – хай помирають, щоб мені не бачить того своїми очима...” В мами вже ноги були пухлі.

От старший брат одвіз у Київ... ...Під’їхала полуторка, забрали в приют...

... Був приют біля Кадетського мосту, він і зараз ще, а братська могила дітей знаходиться, де зараз телевізійна вишка. Туди усіх діток звозили і скидали...

(Олесь Воля. Мор: Книга буття України. – Київ: Кобза, 2002)

        Голодомор 1932-33 років – це глобальна національна трагедія, яка стала, з огляду на антиукраїнську спрямованість та масштабність застосування, найцинічнішою формою політичного терору, найжахливішою зброєю свідомого масового знищення та соціального поневолення селянства.

     Згідно історичних досліджень, в 1932-33 роках жертвами голоду, який був організований адміністративними заходами комуністичного режиму, в Україні, за різними оцінками, стали від 6 до 10 млн людей, з них близько 4 мільйонів дітей. Це означає, що в ті роки Україна не долічилася від 10 до 25% свого населення, втрачаючи його по 25 тисяч людей в день, по тисячі - в годину, по 17 - щохвилини.

      Тільки на вулицях Києва в 1932-33 рр., за дослідженнями відомого києвознавця Сергія Вакулишина, від голоду померло близько 1 млн. селян.

      Фахівці стверджують: якби Україна не переживала Голодомори, наше населення на сьогодні було удвічі більше - до 100 млн чоловік.

       Мають рацію ті дослідники, які прирівнюють кожен мішок вивезеного під час голоду зерна до золотих зубів бранців Освенціму чи Бухенвальда, перелитих в злитки нацистського золота.

       Страхітлива правда про голод, хоча і з великим запізненням, дійшла до наших днів. Маємо пам’ятати про це. Бо тільки знання про жахіття пережитого може стати застереженням від повторення подібного у долях наших дітей і дітей наших дітей.

        Закінчити свою статтю хочу словами із послання Вселенського Патріарха Варфоломія:

         „Дорогі українці! Ваше минуле - чи радісне, переможне, чи сумне і трагічне, а особливо Голодомор – завжди буде з Вами, навіть коли Ви старатиметеся забути, применшити чи спотворити його на догоду сусідам. Вас стосуються слова Апостола Павла: «Браття, кожен із вас, в якім  стані покликаний був, хай у тім перед Богом лишається!» (Кор. 7.24). Ваше покликання – бути добрими християнами в давній українській церковній традиції і громадянами україни, а також одностайно свідчити перед світом про трагедії українського народу у ХХ ст., особливо про Великий Голодомор 1932-1933 років. Це ваш обов’язок перед пам’яттю своїх прадідів, дідів і батьків, бо у світовій історії за весь час існування людства не було такої трагедії, щоби за один мирний рік знищити більше людей однієї нації, ніж було знищено за кілька років війни. І хто що б не говорив, як би не намагався применшити зло, це явна ознака геноциду.”

          Підносимо наші молитви за невинно вбитих і закатованих.

 Надія Бурмака