«Пити чи не пити – справа особиста»
«Прекрасное далеко, не будь ко мне жестоко...» - з пісні про Алісу
Хтось може сказати: «Це моя особиста справа. Я сам вирішую, як мені жити».
Вирішуйте. Та завважте, ви таки не тайгова самітниця Агафія Ликова. Ви живете серед людей. Узгодьте своє рішення з обов’язками перед родиною та суспільством.
Може, ви випиваєте тому, що так легше жити? Ані про що не думаючи, не вирішуючи, не бачучи, не відчуваючи всього, що вас оточує? Керуючись засадою: «Вип’ю, — ніщо не дошкуляє! Жодних проблем».
Алкоголізм — то хвороба, за якої ми ображаємо,
а часом і мучимо передусім тих, кого самі любимо над усе.
Коли мені кажуть: «Я вже все зрозумів, я сам кину і пити не буду, от повірте мені!», — я відповідаю:
— Я вірю вам, але не довіряю вашій хворобі. А як би ви поставилися до подібних запевнень людей, котрі хворіють на епілепсію або, наприклад, на стенокардію?
Хіба ви повірили б їм, що вони самі здатні контролювати перебіг хвороби? І при цьому вони «залізно» обіцяють, що нападів епілепсії (нападів стенокардії) у них не буде?
Алкоголізм — це важка хвороба, і за її розвитку
людина потребує обов’язкового лікування.
Дослідження засвідчують, що на кожного офіційно зареєстрованого алкоголіка маємо додати ще як мінімум чотирьох незареєстрованих. Хто через кілька років матиме синювате набрякле обличчя, "мішки" під очима, у кого вранці будуть зрадливо тремтіти руки? Для кого пляшка стане важливішою за працю, захоплення, сім'ю?
А коли побачите по дорозі людей зі згаслим поглядом, неголених, у неохайному одязі, вдивіться в них уважно: чи це не ваше майбутнє?
То скільки ж усього зіп'ються? І хто?
Ви?
Ви?
Або ви?
| 
Головна сторінка 
Про методи лікування